Блаженніший Святослав: це ганьба для людства, що за 4 роки агресора не зупинено

Четверта річниця повномасштабного російського вторгнення в Україну — це трагічна річниця і ганьба для людства, адже ніхто ніколи не міг собі уявити війну в Європі, яка триватиме так довго. Такими думками Блаженніший Святослав поділився в інтерв’ю для ватиканських медіа напередодні сумної дати. Глава УКГЦ нагадує, що війна насправді почалася вже в 2014 році з окупації Криму та частини східного Донбасу. Розповідаючи про особливо важку зиму, позначену обстрілами енергетичної інфраструктури, він говорить про стійкість людей і дякує Вселенській Церкві за солідарність.

— Ваше Блаженство, минуло чотири роки від початку повномасштабної війни в Україні. Що б Ви хотіли сказати з цієї нагоди?

— Я би сказав, що це трагічна річниця. Ніхто й ніколи не міг уявити війну в Європі, яка триватиме чотири роки. І коли ми говоримо про ці чотири роки, то маємо на увазі лише повномасштабне російське вторгнення. Насправді війна почалася у 2014 році з окупації Криму та частини східного Донбасу. Ми є свідками справжньої трагедії, яка в останні місяці ще більше загострюється. Кількість загиблих і поранених мирних жителів далі зростає. Можу сказати, що навіть на початку вторгнення у 2022 році ситуація не була настільки драматичною, як сьогодні, особливо цієї зими, зокрема в українській столиці.

— Як живуть люди, які, наприклад, мешкають поблизу Вашого катедрального собору в Києві? Як Церква допомагає долати ці виклики?

У Києві люди переживають справжню трагедію, яку сьогодні дехто називає «Холодомор». Усі ми знаємо про «Голодомор» — геноцид, здійснений через штучний голод; але тепер ми стикаємося з іншою формою геноциду, пов’язаною із зимовим холодом. Ця зима — найсуворіша за останнє десятиліття: температура в Києві опускалася до мінус двадцяти градусів. Росіяни методично знищують  життєвоважливу  інфраструктури українських міст, зокрема столиці.

Київ, одна з найбільших європейських столиць, налічує майже чотири мільйони мешканців. Системи опалення й електропостачання централізовані: кожен район має ТЕЦ (Тепло Енерго Централь), що подає електроенергію та гарячу воду до будинків. У нашому районі немає газу: їжу готують на електриці, і вона також необхідна для подачі питної води у багатоповерхівки. Цієї зими багато ТЕЦ, збудованих у радянську епоху, схеми яких росіянам добре відомі, було знищено. Коли температура опустилася нижче двадцяти градусів, стало неможливо забезпечувати електропостачання та гарячу воду; труби замерзли й потріскали, серйозно постраждали також системи водовідведення. Уявіть собі будинок на три тисячі мешканців: усе в квартирах промерзає, температура всередині лише на кілька градусів вища за зовнішню, туалети непридатні до використання. Багато людей опиняються заблокованими у своїх домівках і не знають, куди подітися.

Як ми реагуємо? Біля великих житлових комплексів облаштовано так звані Центри незламності: опалювані намети з генераторами, де люди можуть підзарядити пристрої, випити гарячого чаю, побути разом і зігрітися. Дехто навіть проводить там ночі. Також школи та дитячі садки були переобладнані для прийняття людей.

При нашому соборі ми відкрили Центр незламності в укритті в підвальному приміщенні. Наш генератор працює майже двадцять годин на добу, адже від міської мережі ми отримуємо електрику лише дві-три години. Є люди, які ночують там, фактично живуть — і нам доводиться забезпечувати всім необхідним, бо вони не можуть повернутися до своїх домівок.

Мер Києва закликав тих, хто може, тимчасово покинути місто; за оцінками, його залишили майже пів мільйона людей. Проте багато хто залишається, бо працює або не має альтернатив. Школи, університети, супермаркети, лікарні та аптеки працюють, але великою проблемою залишається функціонування життєвоважливої інфраструктури.

А це методичне нищення триває: розвідувальні дрони пролітають над містом, виявляють ще діючі станції, а потім, за допомогою ракет і точкових ударів, їх руйнують. Такою, коротко кажучи, є ситуація, у якій ми живемо.

— Від початку повномасштабної війни Церква в Україні завжди була поруч із народом. Протягом цих чотирьох років можна виділити різні етапи цієї діяльності. Як би Ви описали поточний етап, позначений втомою населення? Як Церква далі підтримує і супроводжує людей?

Ми всі є одним народом і страждаємо разом. Я є мешканцем Києва, і холод не запитує, чи ти є священником чи єпископом або до якої Церкви належиш, як молишся Богові. Перед обличчям цієї трагедії ми всі є рівними, намагаємося об’єднуватися, допомагати один одному, а також знаходити християнський сенс: як жити по-християнськи в цих умовах.

В цей момент є деякі особливості. Коли уряд наказує примусову евакуацію із зон бойових дій, люди зазвичай воліють переселятися до найближчих великих міст, таких як Харків, Чернігів чи Суми. Очевидно, що однією з цілей обстрілів є саме залякати населення й змусити його залишити свої домівки. Деякі аналітики вважають, що йдеться про спробу створити «буферну зону» без цивільних, щоб полегшити військові маневри. Але люди залишаються, не виїжджають, і ми стараємося доставляти допомогу туди, де є також діти, літні люди. Можливо, ворог розраховував, що українці тікатимуть, але цього не сталося.

Ще одне спостереження з Києва: не відчувається втоми, яка могла б призвести до відчаю чи зневіри. Навпаки — через ці постійні ракетні удари воля до опору лише зростає. Я не знаю, як пояснити це явище, але можу розповісти один епізод із моєї катедри. П’ятирічний хлопчик, який завжди буває на Божественній Літургії, так відповів мені, коли я запитав, чи холодно у нього вдома: «Якщо я переможу холод, то й Україна переможе». Було видно, що вдома у нього холодно, бо він був одягнений у дуже теплий одяг, але попри все він почувався героєм. Для мене це голос не лише тієї родини, а всього народу.

У Центрах незламності люди усміхаються, співають; у дворах і перед замерзлими будинками вмикають музику й танцюють. Це щось таке, що дивує також і нас. Але, очевидно, біль зростає, з огляду на велику кількість загиблих і поранених.

За даними Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, 2025 рік став найсмертоноснішим для цивільних від початку вторгнення. Кількість убитих і поранених мирних жителів зросла на 31 % порівняно з 2024 роком і на 70 % порівняно з 2023-м. Чим більше говорять про мирні домовленості, тим більше крові проливається на українській землі. Поки сильні світу цього зустрічаються, щоб вирішувати, на кого чинити більший тиск, народ страждає. Такою є та дійсність, з якою ми повинні рахуватися й у якій супроводжувати людей.

Мушу також сказати, що зменшується страх у людей під час обстрілів: до цього звикають, і це небезпечно, бо часом ми втрачаємо чутливість до чужого болю. Тому Церква завжди повинна підтримувати релігійну чутливість пошани до людського страждання, бо ми знаємо, що в кожному болю присутні страждання самого Христа.

— Ймовірно, священники та богопосвячені особи зберігають відчуття глибокої емпатії, адже у власних родинах вони пережили горювання.

В Україні немає жодної сім’ї, яка б не відчула біль або втрату через смерть брата, сестри, батька чи дитини, убитих або поранених. На Синоді Єпископів ми започаткували програму підтримки для священників та богопосвячених осіб. Ми провели опитування, щоб зрозуміти, як вони почуваються. Цікаво: більшість відповіла, що не хоче брати відпустку або відпочивати. Спочатку я подумав: «Які вони молодці!». Та психотерапевти пояснили, що це ознака травми: психологічно вони не можуть відійти від парафії чи спільноти, бо бояться, що під час їхньої відсутності може трапитися щось серйозне у їхніх домах або церквах.

Мені теж важко залишати Україну: я постійно слідкую за новинами про останні події в Києві. Один психотерапевт  сказав мені: «Коли бомблять Київ, ви страждаєте навіть перебуваючи в Римі? Це ознака травми».

Тому ми супроводжуємо наших священників через програму «зцілення ран»: той, хто пережив і подолав власне страждання, стає «пораненим лікарем», здатним зрозуміти того, хто страждає, і вести його до зцілення, також і психологічного та ментального. Психічне та духовне здоров’я перебуває в центрі нашої уваги. Ми набуваємо досвіду, якого раніше не мали, і який може стати справжнім скарбом для інших Церков, які не стикалися з подібною трагедією, щоб допомагати людям наближатися до Бога, до Христа — Джерела спасіння та здоров’я, не лише духовного, а й ментального та фізичного.

— Протягом цих чотирьох років Церква в Україні змогла в різний спосіб відчути солідарність Вселенської Церкви. Чи могли б Ви навести якісь особливі приклади цієї підтримки?

Протягом цих чотирьох років ми отримали багато солідарності від усієї Вселенської Церкви, яку особливо підтримав Святіший Отець — спершу блаженної пам’яті Папа Франциск, а тепер — Папа Лев. Ми щиро вдячні Святішому Отцю та всім братам і сестрам у Христі, усім людям доброї волі, які виразили свою близькість. Ця солідарність мала свої злети й падіння.

Пам’ятаю перші дні війни, коли гуманітарна допомога надходила великими обсягами з різних країн Європи та світу. Минулого року, у 2025-му, допомога майже зупинилася. Отримати погодження на проєкти для тих, хто не мав засобів для виживання, ставало все важче. На початку 2025 року міжнародні агентства оцінювали, що приблизно п’ять мільйонів людей в Україні перебували в умовах нестачі продовольства, але лише 2,5 мільйонам могли надати допомогу.

Ця зима, трагічна через холод і труднощі, а також зображення людей, які страждають, але намагаються триматися, знову розпалили міжнародну солідарність, подібно до лютого-березня 2022 року. Хочу розповісти один конкретний випадок. Після кожного бомбардування Києва я часто ділюся повідомленнями з друзями. Я надіслав приблизно десятьом людям фото наслідків одного обстрілу з коротким коментарем: «Ми пережили ще одну пекельну ніч у Києві. Температура мінус двадцять градусів. Боротьба за життя, людяність і солідарність триває».

Серед адресатів був кардинал Ґжеґож Рись, Краківський архиєпископ, який відповів негайним проявом солідарності. Наступної неділі він оголосив збір коштів для Києва, оприлюднивши моє повідомлення. Через три дні він повідомив, що на рахунок Карітасу вже надійшов один мільйон злотих. Через чотири дні перші вантажівки з генераторами вже прямували до Києва.

Коментуючи цей жест, я згадав латинське прислів’я: «Bis dat qui cito dat» — «Двічі дає той, хто дає швидко». І справді, ті генератори були надзвичайно потрібні для порятунку людських життів. Спонтанність цієї солідарності помітив також і Папа, який подякував усім, хто негайно поспішив з допомогою. Згодом також Польська єпископська конференція та інші європейські Церкви, зокрема Італійська єпископська конференція через Карітас, організували збір гуманітарної допомоги та зробили свій внесок.

Сьогодні ми переживаємо хвилю солідарності, яка виходить за межі суто економічної підтримки: для нас важливо, щоб у всіх європейських парафіях говорили про Київ, який страждає, адже пам’ять та християнська молитва зуміли зворушити сумління та серця людей. Ми глибоко вдячні всім, хто долучився до порятунку життів в Україні.

— Ваше Блаженство, з яким посланням Ви хотіли би звернутися до міжнародної спільноти та вірних усього світу з нагоди цієї четвертої річниці?

Я вважаю, що четвертий рік цієї війни — це ганьба для людства. Це ганебно, що за чотири роки міжнародна спільнота не змогла зупинити смертоносну руку агресора. Деякі історики зазначали, що Друга світова війна на наших землях тривала менше, ніж теперішня російська агресія проти України. Це те, чого ніколи не мало б початися, і що тепер повинно закінчитися.

Тому в цю сумну річницю я закликаю всіх зробити обітницю Богові та самим собі: будувати мир. Політики повинні виконати свій обов’язок. Люди Церкви та дипломатії, також і тієї християнської, повинні виконати те, що їм належить. Військові, волонтери — кожен покликаний зробити свою частину. Ми повинні зробити все можливе, щоб агресор зупинився. Потім настане інший час — час зцілення травм і відбудови того, що війна зруйнувала. Але це буде вже інша історія. Orate pro nobis. Моліться за нас!

Текст УГКЦ, Vatican News