Митрополиту Польської автокефальної православної церкви Савві знову довелося просити вибачення у співвітчизників та пастви після того, як стало відомо про його тепле послання московському патріарху кірілу з нагоди річниці інтронізації. У посланні йшлося не лише про визначні заслуги «патріарха війни» перед православ’ям, а й висловлювалася надія щодо подолання «церковної нестабільності» в Україні. І ані слова про війну, про трагедію українського народу, про бомбардування, про руйнування храмів…
Через кілька днів після оприлюднення цього послання митрополит закрутився, як грішник на сковорідці, почав пояснювати, що його поплутали чорти, що він написав просте протокольне послання, а про «геополітичну обстановку» не подумав, що він рішуче засуджує війну росії проти України. І зрозуміло, до чого це все було. Савва і справді вважав, що про його «протокольний» лист кірілові ніхто не дізнається – і розшаркувався перед покровителем у найкращих традиціях придворного православ’я. А коли російські пропаґандисти використали його лист – текст був оприлюднений у москві, а не у Варшаві – почав просити пробачення. Польською мовою, зрозуміло, так що текст вибачень був оприлюднений у Варшаві, а не у москві.
І вибачатися митрополиту не вперше. Коли у 2009 році видання «Rzeczpospolita» опублікувало матеріали, які свідчили про тісні зв’язки Савви та інших ієрархів Польської православної церкви зі спецслужбами ПНР і про те, що митрополит насправді – «аґент Юрек», Савва теж просто просив вибачення за те, що кілька десятиліть поспіль займався сексотством. Але політична лінія Польської церкви як вірної прихильниці московського патріархату не змінилася ані на дюйм. Тож коли митрополит Савва бажає патріарху кірілу подолати влаштовану «ворогами Церкви» нестабільність в українському церковному житті – він знає, про що пише.
І тут я хотів би піти далі. Річ не в митрополиті, а у самій Польській православній церкві. І в самій російській церкві. Це тільки в борделі обговорюють, що треба міняти – меблі чи персонал, коли падає виручка. У Церкві зовсім інше правило: Церква просто не повинна перетворюватися на бордель.
російська церква була дезорієнтована реформами патріарха Никона і розгромлена після ліквідації патріаршества Петром I. Але вона ще залишалася державною інституцією, поки її не знищили більшовики. Знищили фізично – священників перебили, храми обікрали, віруючих залякали. Коли сталін вирішив поновити російську православну церкву, він відновлював не інституцію, а вивіску. Сама Церква з першого дня після поновлення своєї діяльності опинилася під щільною опікою чекістів. І те, що зараз цією Церквою, як легко можна зрозуміти з недавніх швейцарських викриттів, керує не священник, який пішов на співпрацю з «органами» задля продовження пастирської діяльності, а звичайний офіцер КҐБ, який просто ховається під маскою священника та патріарха, – закономірний підсумок останніх десятиліть існування рпц. Інакше й не могло бути. Один підполковник КҐБ на чолі російської держави, інший – на чолі російської церкви. Невідомо ще, хто там старший.
З Польською православною церквою – та сама історія. Церква, яка отримала томос від Константинополя ще 1924 року, була розгромлена після радянської окупації Польщі та встановлення комуністичного режиму. Її ієрархів змусили відмовитися від справжнього томосу та прийняти підроблений, московський. Нова Церква перебувала під тиском КҐБ та спецслужб ПНР, причому самі національні меншини у комуністичній Польщі вважалися неблагонадійними. Так хто міг опинитися в ієрархії такої Церкви? Тільки «бідний Юрек». І скільки б він не намагався дистанціюватися від своїх кураторів, нічого не виходить – під рясою постійно просвічують погони.
Тому всім нам варто дійти до простої формули: благодаті від КҐБ не буває. От просто ні. До речі, поява Православної Церкви України – це не просто поява самостійної національної Церкви. Це ще й поява нової Церкви, що генетично не є пов’язаною із радянськими спецслужбами. І тому остаточний розрив українського православ’я із російською православною церквою – це аж ніяк не тільки поділ канонічних територій.
Це відокремлення від Луб’янки.
Віталій Портников,
«Збруч»
