Юрій Щур
На початку 1944 року склалися нові умови діяльності ОУН-р та УПА. Здійснюючи заходи для поступового згортання збройної боротьби з німцями, керівництво націоналістичного руху зосередило основні зусилля на антисовєтському фронті. Спочатку він розгорнувся на території Волині-Полісся, де дислокувалися відділи групи УПА-Північ. На цій території їм протистояла переважна більшість совєтських партизанських загонів. Також тут вели наступ совєтські війська правого крила 1-го Українського фронту й з’єднання Білоруських фронтів.
Головна команда та Головний військовий штаб УПА усвідомлювали неможливість збройного зіткнення з наступаючими совєтськими військами. Через це перед повстанською армією стояло завдання, не вступаючи у бої з Червоною армією, пропустити її на Захід, накопичувати власні сили і припаси, а згодом розпочати боротьбу з партійною та радянською адміністрацією й органами НКВД-НКГБ.
Планам переходу відділів УПА через німецько-совєтський фронт була присвячена нарада, що відбулася 18 січня 1944 року у с. Батьківці Мізоцького району Рівненської області. На нараді разом з членами проводу ОУН-р Д. Грицаєм («Перебийносом») та М. Арсеничем («Михайлом») були присутні представники командування УПА-Північ Д. Клячківський («Клим Савур»), Р. Волошин («Горбенко»), М. Медвідь («Карпович»), П. Олійник («Еней») й інші. Крім того, у засіданнях брали участь крайовий провідник ОУН на Наддніпрянщині та командир УПА-Південь В. Кук («Леміш»), його заступник з військових справ «Іван», організаційний референт проводу Наддніпрянщини Є. Дудар («Велес»). Присутні дійшли до висновку, що головне завдання УПА полягає в тому, щоб перейти фронт без великих втрат.
6 січня 1944 року за підписом командира УПА-Північ Д. Клячківського було видано наказ № 29, адресований командирам повстанських відділів та керівникам запілля про методи діяльності в совєтських умовах. У наказі наголошувалося, що, з огляду на нові умови боротьби, необхідно «зберегти якнайбільше революційно-творчих сил до дальшої боротьби». Для цього необхідно було, зокрема, перейти в глибоке підпілля, не збавляючи темпу роботи. Також передбачалася суворіша конспірація та перевірка особового складу на предмет наявності совєтської аґентури. Відділи УПА повинні були розділитися на дрібніші одиниці й вести постійну розвідку на підпорядкованій території.
Зміна влади на українських землях турбувала Провід ОУН-р. Постала проблема переорієнтації на нові умови діяльності. У зв’язку з цим, 8 січня 1944 року з’явився інструкційний лист Проводу ОУН-р для політичних референтів надрайонів, де подано перелік невідкладних завдань спрямованих на збереження сил і розвиток революційної боротьби у „підбольшевицькій дійсності”. Зокрема вказувалося, що політичний напрямок роботи ОУН-р змінюється, а вся пропаґанда буде спрямована проти Сталіна та НКВД. Необхідною була популяризація гасла «Свобода народам! Свобода людині!», зокрема з метою залучення до боротьби з більшовизмом росіян. Наголошувалося на необхідності потужної пропаґандистської роботи серед бійців Червоної армії для залучення їх до націоналістичного руху.
Окремо ставилося питання організаційних змін: необхідно було змінити псевдоніми, паролі та «мертві» пункти зв’язку, підготовлені криївки для технічних осередків та членства. Відповідні референтури мали провести селекцію членів та підготувати людей і територію до твердого підпільного життя.
Під час зими й весни 1944 року відбулися численні сутички, засідки й великі бої військ НКВД та частин Червоної армії із з’єднаннями УПА-Північ та УПА-Південь. 12 лютого 1944 року було видано перше офіційне, за підписом М. Хрущова, звернення совєтської влади до УПА із закликом скласти зброю і «жити мирним життям». 29 лютого 1944 року в засідці на схід від Рівного відділ УПА під командуванням сотенного «Зеленого» смертельно поранив командувача 1-м Українським фронтом генерала М. Ватутіна, який помер від ран 15 квітня того ж року у Києві. Ця подія привернула увагу Й. Сталіна, який вислав маршала Г. Жукова для «наведення порядку».
Операції військ НКВД, спрямовані на ліквідацію відділів повстанської армії з одного боку, та бажання командування групи УПА-Південь перейти лінію совєтсько-німецького фронту без поділу на менші одиниці з іншого, призвели до боїв совєтських та повстанських сил. 22-25 квітня 1944 року в околицях с. Гурби тодішнього Мізоцького району Рівненської області тривали бої між бриґадами НКВД і частинами Червоної армії силою до 30 тисяч осіб під командуванням генерал-майора НКВД Марченка та групою УПА-Південь силою близько 4 тисяч під загальним командуванням В. Кука. Радянськими військами, із застосуванням артилерії, авіації й танків, було оточено повстанські відділи по лінії Обгів – Остріг – Шумськ – Крем’янець. Генеральний наступ почався 24 квітня 1944 року. Бої тривали до пізньої ночі. Незважаючи на чисельну перевагу совєтських військ, повністю знищити відділи повстанської армії не вдалося, основні сили вирвалися з оточення. За спогадами В. Кука, у гурбенських боях найбільше відзначилися командири П. Олійник та «Лихо».
Совєтські джерела вказують, що в околицях с. Гурби 21-28 квітня 1944 року війська НКВД вбили 2,018 осіб та полонили 1,570. Інші джерела говорять про те, що після прориву куренів УПА совєтські війська вдалися до ганебного мордування всіх тих, хто ховався в лісах (поранених та цивільних осіб). Усі вони потрапили в совєтські звіти під категорією «члени УПА» чи «бандити».
Наступ совєтських військ позначився і на структурі Української Повстанської Армії, яка проходила процес реформування, розпочатий наприкінці 1943 року. На території центральноукраїнських земель діяли дві Генеральні округи УПА, які також називалися Генеральними воєнними округами. Перша округа ще від 1943 року діяла на північно-західних українських землях, а друга, за активної участі структур із першої, була створена на північно-східних українських землях. Загальне керівництво у межах округ здійснювали крайові командування: на північно-західних українських землях – УПА-Північ, на північно-східних – УПА-Південь.
На початку 1944 року на території Генеральної воєнної округи на північно-західних українських землях, серед інших, діяла військова округа «Тютюнник», яка охоплювала Кореччину, Гощанщину, Житомирську область, західну частину Київської області в Україні та південні райони Поліської області в Білорусі. Командиром групи був Ф. Воробець («Верещака»), шефом військового штабу – П. Гудзоватий («Василь Вечера»), політвиховником – Є. Мовчан («Орел»). До складу групи входили з’єднання «Базар» (командир М. Мельник («Онищенко»), «Крути» (командир – «Чорненко»), «Хмельницький» (командир Я. Яковлєв («Квартиренко»). У східних реґіонах військової округи діяли окремі підрозділи групи, зокрема у південних районах Житомирської області діяв загін у складі 7 груп під командуванням члена проводу військової округи П. Кухарчука («Дороша»).
На початку 1944 року територію північно-східних українських земель реформовано у Генеральну військову округу. Підрозділи групи «Кодак», що була сформована восени 1943 року з підрозділів групи «Богун» для діяльності на території центральноукраїнських земель і Трансністрії, та інші формування, що діяли на ній, реорганізовано в УПА-Південь, яку очолив В. Кук. До керівництва також входили О. Даниленко («Полтавченко»), В. Процюк («Микола»), Л. Ступницький («Гончаренко») та політвиховник М. Степаняк («Сергій»).
До складу УПА-Південь входили курені О. Качана («Саблюка»), І. Климишина («Крука»), Я. Білинського («Бистрого»), С. Савчука («Наливайка»), М. Скорупського («Макса») та окремі групи й підвідділи. У квітні 1944 року з групи «Богун» до УПА-Південь передано з’єднання «Холодний Яр» у складі куренів під командуванням «Рова», «Кожуха» і «Мамая».
Дії УПА в період першого переходу фронту на початку 1944 року сприяли отриманню чималого бойового досвіду, який вимагав оперативного аналізу та узагальнення. У червні того ж року на межі Волині і Тернопільщини, в Точевитських лісах, відбулася нарада командирів УПА, у якій узяли участь командири групи «Богун» і «Заграва» УПА-Північ і представники командування УПА-Південь В. Кук та М. Свистун («Ясень»). В. Кук з метою запобігання зайвих втрат запропонував орієнтувати повстанських командирів на дії невеликими підрозділами (не більше сотні) і приділяти увагу насамперед пропаґандистсько-бойовій діяльності. На його думку, відкриті бойові дії УПА проти реґулярних частин Червоної армії нічого не могли дати, окрім поразки та розвалу. Зокрема, як це відбулося у битві під Гурбами.
Наприкінці липня 1944 року аналогічна нарада відбулася на хуторі Городище Межиріцького району Рівненської області. У центрі уваги її учасників стояли питання перенесення акцентів збройної боротьби проти совєтської влади із східних областей (Вінницька, Житомирська, Кам’янець-Подільська та Київська), де відділи УПА не мали більшої підтримки населення й несли втрати, до західних, які були запіллям націоналістичного руху. Однак це рішення не означало повного згортання руху на Наддніпрянщині, хоч умови там ставали дедалі важчими і недостатньо ефективними.
Із відновленням совєтської влади на більшій території України активізувалася репресивна діяльність органів НКГБ-МГБ проти націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині. У 1943 році частка репресованих членів ОУН становила лише 0,5 % від загалу репресованих. Це пояснюється самим ходом подій, коли лише розпочинався відступ німецьких військ з території України. Тому совєтські органи безпеки у звільнених реґіонах (в основному – східних) свою увагу звертали на військових злочинців та відвертих колабораціоністів. Наступного, 1944 року кількість заарештованих оунівців збільшилася, що було пов’язано із здобуттям повного контролю совєтськими військами над територією України. За неповними підрахунками, протягом 1944-1946 рр. на східноукраїнських землях було заарештовано 2,988 членів ОУН, що складає майже 11% від загальної кількості заарештованих оунівців у всій Україні за вказаний час. Серед областей, розташованих на схід від Збруча, на першому місці за арештами була Київська область (644 осіб, 2,4 %), за нею – Кам’янець-Подільська (Хмельницька) (427 осіб; 1,6%), Дніпропетровська (342 осіб; 1,2%), Вінницька (282 осіб; 1,0%). Відповідно, кількість заарештованих членів підпілля серед наддніпрянських областей прямо пропорційна активності оунівців у реґіонах. А Київ і Дніпропетровськ були центрами крайових проводів. Внаслідок проведених арештів совєтським спецслужбам вдалося з’ясувати склад проводу центральноукраїнських земель та організаційну структуру ОУН-р у м. Києві та Київській області тощо.
Успіх діяльності органів державної безпеки з викриття осередків ОУН на Наддніпрянщині частково був забезпечений вдалою совєтською аґентурою всередині націоналістичного підпілля. Засланням своїх аґентів всередину ОУН органи НКВД займалися з початку її створення. З 1944 року ця діяльність набула ще більших масштабів. 19 січня 1944-го у Києві відбулася зустріч М. Захаржевського – аґента совєтських спецслужб від 1924 року (під час окупації працював у націоналістичному підпілля на Донбасі та Білоцерківщині) з полковником НКГБ С. Даниловим (Каріним-Даниленком). Розуміючи, що ОУН та її діяльність є небезпечними для ссср, а намагання керівництва українського націоналістичного руху закріпитися на Наддніпрянщині являє собою чітко сплановану акцію, було розроблено аґентурно-провокативну гру. Сутність останньої полягала у «відновленні» старої організаційної мережі, що давало можливість, з одного боку, виявити давніх членів і таких, що співчували, мали зв’язки з ОУН і не були раніше виявлені органами совєтської влади та їхньою аґентурою. З іншого боку, можна було виявити націоналістично налаштованих осіб, втягуючи їх в організацію, й пізніше ліквідувати.
Для реалізації цього задуму передбачалося: створити фіктивний організаційний центр ОУН на Наддніпрянській Україні, який повинен бути щільно пов’язаний з периферійними організаційними ланками ОУН-р; одночасно за будь-яку ціну цей центр мав вийти на зв’язок із Проводом ОУН-р, інтеґрувати туди своїх аґентів, інформувати про стан справ у ньому й проводити там роботу з розвалу ОУН-р.
Згідно з планом НКДБ у сферу діяльності новоствореної «організації» мали входити Білоцерківська, Конотопська, Криворізька, Дніпропетровська та Миколаївські округи. Провід кожної округи складався з трьох осіб, зв’язаних із центральними та територіальними органами НКГБ. Районні «центри» також складалися з трьох аґентів, зв’язаних із місцевими відділами НКГБ і з «окружним» проводом. У свою чергу район розділявся на кущі, а кущі на станиці, які очолювались аґентурою НКГБ. Псевдопровід знав всю свою аґентуру, але про членів «проводу» як аґентів НКГБ знав лише «окружний провідник» М. Захаржевський.
Невдовзі після створення псевдопроводу була проведена організаційна робота в округах. У Білоцерківській, Конотопській, Криворізькій, Дніпропетровській та Миколаївських округах загалом організовано 85 аґентурних центрів та втягнуто до «організації» близько 200 осіб.
У рамках виконання другого пункту аґентурної програми на Захід України для встановлення контактів із Проводом ОУН-р було відправлено досвідчених аґентів «Ірину» та «Євгенію», до яких була долучена Л. Фоя, член ОУН-р із 1942 року. Заарештована у січні 1944-го й залучена до співпраці з НКВД під псевдонімом «Апрельская». Група «зв’язкових східноукраїнського проводу» отримала виготовлені працівниками органів держбезпеки «підпільні документи», в тому числі й сфабрикований «лист українських націоналістів» з критикою й погрозами на адресу письменника М. Рильського. Прибувши на Волинь, «зв’язкові» потрапили під спостереження Служби безпеки ОУН. Унаслідок розробки й допиту Л. Фої вдалося викрити наміри аґентів. Керівник волинської Служби безпеки ОУН-р М. Козак («Смок») вирішив провести власну аґентурну гру із совєтськими спецслужбами, внаслідок чого вдалося виманити на Волинь самого М. Захаржевського, який на допитах розповів про леґендований провід східноукраїнських земель та його завдання.
Крім намагання боротися з націоналістичним підпіллям та повстанськими відділами аґентурно-провокативними методами, совєтське керівництво здебільшого вдавалося до відкритої протидії. У березні 1944 року начальник Українського штабу партизанського руху Т. Строкач підписав «План ліквідації озброєних банд українських націоналістів, які діють у Житомирській і Рівненських областях та північних районах Тернопільської і Кам’янець-Подільської областей», згідно з яким передбачалося для ліквідації відділів УПА залучити совєтські партизанські з’єднання й загони: Олексенка, Одухи, Кота, Міщенка, Нирка, Федорова та Кізя, загальною кількістю до 8 тис. осіб, за потреби збільшуючи особовий склад до 12-15 тис. На території центральноукраїнських земель мали діяти загони Одухи та Кота загальною кількістю 3,450 осіб. Керівництво бойовою діяльністю цих загонів й узгодження дій з НКВД ссср й військами покладалося на трійку (оперативну групу). До її складу мали увійти представники ЦК КП(б)У, НКВД, НКГБ УРСР та Українського штабу партизанського руху. Розміщуватися оперативна група повинна була у Рівному.
Крім того, враховуючи постійну небезпеку проникнення повстанських загонів в наддніпрянські області, які межували із західноукраїнськими, і неготовність відділів НКВД швидко протидіяти їм, на кордоні західноукраїнських областей, у складі районних відділів НКВД, були створені винищувальні батальйони для посилення боротьби з українським націоналістичним рухом і недопущення проникнення частин УПА на Наддніпрянщину. Станом на 26 листопада 1945 року у районах Кам’янець-Подільської області, що межували з Рівненською та Тернопільськими областями, бійців винищувальних батальйонів загальною кількістю 3,105 осіб було розміщено у 125 населених пунктах.
Незважаючи на те, що на Наддніпрянщині умови боротьби для ОУН та УПА ставали дедалі важчими, керівництво націоналістичного руху продовжувало поширення діяльності на усі українські етнічні землі. Важлива роль у цій справі належала пропаґанді й аґітації. Один із провідних діячів ОУН-р вважав, що головна лінія роботи полягала у опануванні центральноукраїнських земель. Він наголошував, що при цьому не слід ізолюватися від більшовицької дійсності, а найактивніше її опановувати й виходити на міжнародну арену. Для ведення пропаґанди на Сході потрібно видавати такий матеріал, який би показував правдиву сутність більшовизму. З іншого боку, цей автор вважав за необхідне підготувати серію брошур, в яких висвітлювати всі позитиви нового ладу, за який бореться ОУН.
12 червня 1944 року було розроблено інструкції підпілля ОУН для військових політвиховників та пропаґандистів, які працювали на центральних і східних українських землях. Наголошувалося на необхідності популяризації визвольних змагань українського народу, зокрема початку ХХ століття, не заперечуючи ролі й значення українського націонал-комуністичного руху. Також зверталася увага на ототожнення нацизму й більшовизму як ворожих українському народові. Автори інструкції особливу увагу звертали на роботу серед юнацтва і молоді, вважаючи їх резервом і силою Української революції.
Увага керівництва ОУН, окрім власне центральних та східноукраїнських областей, була звернена і на працівників із Наддніпрянщини, які після закінчення німецько-совєтської війни були направлені на Захід України для підсилення совєтсько-партійного апарату. У 1946 року в інструкції ОУН-р «Основні завдання на найближчий час» наголошувалося, що «у зв’язку з переходом на нові методи підпільної роботи визнати основним змістом діяльності кадрів політпропаґанду, навчальну і виховну роботу. Бойові пропаґандистські акції звузити по можливості до мінімуму. Заклик: “Кожен – пропаґандист” має стати гаслом для революційних кадрів». Особлива увага зверталася на питання, пов’язані із східними землями. Актуальним залишалося гасло: «Лицем до Сходу»!
Повною мірою такі напрямки вдалося реалізувати, починаючи з 1946-го, коли на Наддніпрянщині розпочинався новий голод. Тоді на Захід почали прибувати «східняки» у пошуках хліба, оскільки тут совєтська влада, побоюючись розгортання масштабного спротиву, ще не вдалася до суцільної колективізації. Звітуючи за 1946 рік керівник ІІІ надрайону пропаґанди (Жидачівщина і Журавенщина Львівської області) «Арсен» вказував, що у площині пропаґанди серед «східняків» важливу роль відіграло місцеве населення: «Сам факт, що населення ділилося з ними, чим могло, гостило їх як рідних братів, при тому вказуючи на повстанську боротьбу – свідчить про почуття соборності і революційного наставлення. Самі селяни з власної ініціативи підходили до східняків з революційними кличами».
Керівництво українського націоналістичного руху завжди розуміло важливість пропаґанди й аґітації, зокрема серед жителів Наддніпрянської України. Даючи вказівки для військових політвиховників та пропаґандистів, Провід ОУН-р наголошував, що збройна боротьба неодмінно має бути поєднана з пропаґандистською роботою. Бійці УПА на Наддніпрянщині, крім власне бойових дій, повинні були проводити мітинґи й віче, де роз’яснювати цілі й завдання націоналістичного руху. У виданій 12 червня 1944 року інструкції прямо говорилося, що «кожен повстанець повинен бути аґітатором: повинен пропаґувати Українську Революцію серед населення під час постоїв, при зустрічі з людьми, по хатах». Політвиховна робота у відділах УПА мала таке ж важливе значення, як і військовий вишкіл. Політично-пропаґандистська робота, разом з розвідкою й бойовими діями, належала до загальних завдань рейдових відділів. До інших завдань належали: ознайомлення населення з програмою українського націоналістичного руху, роз’яснення населенню щодо антиповстанської пропаґанди, піднесення й закріплення в народі віри в перемогу. Для реалізації поставлених завдань відділи УПА повинні були влаштовувати збори, свята-концерти, поширювати політично-пропаґандистську літературу та проводити співбесіди. До таких заходів самі повстанці мали бути відповідно підготовлені. Хорунжий УПА В. Щитенко наголошував, що політвиховник повинен отримати якнайбільше інформації, необхідної для пропаґандистської роботи, про територію на яку заплановано рейд, ворожий терор і пропаґанду та загальні настрої. Він повинен засвоїти сам і досягти засвоєння стрільцями необхідного знання для проведення масової політичної роботи серед населення, підготувати хористів, декламаторів, доповідачів тощо, які б займалися організацією свят, концертів, розважальних вечорів.
Враховуючи складнощі в утриманні збройних відділів на Наддніпрянщині, керівництво націоналістичного руху надавало рейдам виняткового значення. За визначенням підпільників, підґрунтя для поширення збройної боротьби на центральноукраїнських землях існувало. Командир «Роман» із УПА-Південь у серпні 1944 року, характеризуючи підконтрольну йому територію, вказував, що «терен не використаний нами, хоч можливості роботи є, може кращі, як деінде. … Настрій населення виразно протибільшовицький, але народ поки пасивний. Люди майже на кожному кроці виявляють вороже наставляння до сталінського режиму, але активного спротиву не помічається». Через це, на думку «Романа», рейдування відділів УПА – негайна потреба для означеної території.
На зламі 1943-1944 років у Кам’янець-Подільській області рейдував курінь УПА-Південь під командуванням Я. Білинського («Бистрого»), який вів бої з німецькою поліцією та совєтськими партизанами. Місячний рейд дав підстави стверджувати, що на Наддніпрянщині є багато можливостей для революційної боротьби.
Активність ОУН та УПА, спрямована на розширення географічних меж збройної боротьби не залишилася поза увагою совєтських спецслужб. 11 квітня 1944 року Управління контррозвідки «СМЕРШ» 1-го Українського фронту повідомляло Секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова про те, що командування УПА має намір передислокувати частину своїх відділів з території Волині-Полісся у східні області України. Інформація совєтської контррозвідки підтвердилася. Протягом квітня-травня 1944 року з північно-західних українських земель на Схід відійшли три повні сотні з куреня «Острого», одна сотня куреня «Кори» під командуванням «Однорога», відділи Ф. Воробця («Верещаки») та курінь «Яреми». Відділи «Верещаки» в травні й червні 1944 року вели бої з совєтськими військами в Житомирських лісах, де також оперував курінь УПА під командуванням уродженця Наддніпрянщини, колишнього офіцера Червоної армії «Квартиренка-Польового». У цей же час повстанські відділи виявляли активність у Ладижанському, Іванівському та Чорнобильському районах Київської області та на Сумщині.
На літо 1944 року припадає чергова реорганізація структури націоналістичного руху, яка торкнулася й території Наддніпрянщини. Житомирська область і західна частина Київської області були включені до північно-східної Генеральної округи під командуванням Ф. Воробця. Кам’янець-Подільська, Вінницька й південна частина Київської області були закріплені за південно-східною Генеральною округою (криптонім «22»). Кожна Генеральна округа поділялася на три військові округи. Зазнали реорганізації також і відділи УПА, які діяли на цій території. Групи УПА-Північ «Заграва», «Турів» і «Тютюнник» переформовано у з’єднання груп «33» („Завихост”) і «44» («ЗГ», «444»), які діяли на території північно-західної та північно-східної Генеральної округи. На території південно-східної Генеральної округи надалі діяла УПА-Південь разом із включеною до її складу групою «Богун» (ймовірно, під назвою «Донбас») під загальним керівництвом В. Кука.
Частина підрозділів з’єднаних груп «44» діяла невеликими групами по 5-20 осіб у східних районах Генеральної округи на Житомирщині і Київщині. Невеликими групами по 20-50 бійців діяли частини підрозділів УПА-Південь у південно-східних районах Генеральної округи – у Кам’янець-Подільській, Вінницькій й Київській областях.
Восени 1944-го командування УПА-Північ направило на Житомирщину й Київщину 17 груп, які повинні були організувати нові осередки націоналістичного руху. Зокрема, в райони Єльська, Овруча, Чорнобиля пішли групи «Вітра», «Дуная» та «Кошового». Повстанські відділи спіткала невдача. Багато сіл виявилися заблокованими винищувальними батальйонами, відчувався брак харчів, постійні сутички з відділами НКВД вели до втрат особового складу. З 17 груп лише 6 втрималися на запланованій території: «Самушка» (Житомир), «Ванька» (Іванків), «Палія» (Козятин), «Романа», «Деркача» і «Радченка» (Андрушівка). Окремі повстанці осіли в районах Поповичі, Потієвки, Малин, Чорняхів.
По іншому склалася ситуація у Кам’янець-Подільській області. Секретар місцевого обкому КП(б)У А. Устенко у жовтні 1944 року в доповідній записці на ім’я М. Хрущова повідомляв, що область дуже «засмічена» контрреволюційним елементом, який є базою для існуючих та створюваних «бандитських» відділів. Він вказував, що найбільш небезпечними за наявністю повстанських відділів є Берездівський, Плужнянський, Славутський, Базалійський, Теофіпольський, Сатанівський, Ляховецький та Смотрицький райони, які межують із західними областями України.
Продовження активних дій повстанських відділів у черговий раз примусило совєтське керівництво до протидії. Зокрема, Військова рада Київської військової округи своєю директивою від 26 вересня 1944 року за № 0079047 поклала відповідальність за боротьбу з українськими самостійниками в районах дислокації військ округи на командирів з’єднань і частин військової округи. У рамках виконання директиви була посилена боротьба проти загонів УПА на Житомирщині. Крім того, створювалися спецвідділи швидкого реаґування.
Хоч посилювався тиск радянської влади на сили націоналістичного руху, командир Південної військової округи «Богун» УПА-Північ П. Олійник залишався прихильником активних дій, у тому числі й на східних землях. Він вважав, що невеликі відділи УПА, «а навіть боївки мусять постійно проникати в терени України і бути на місцях розсадниками революційної боротьби проти сталінської системи правління». На його думку, необхідно «вдертися на схід, бодай одиницями, в якій б то формі не було», «морально підготувати себе до твердих умовин праці і вивчити докладно більшовицьку дійсність і бути невблаганними та видержливими у праці».
Однак у середовищі ОУН та УПА мали місце й песимістичні погляди на стан і перспективи боротьби. Зокрема, провідник «Орест» у складеному ним звіті підкреслював неможливість закріпитися на довший час і дуже обмежену свободу пересування. Для таких висновків були підстави: незважаючи на активні дії, всі спроби забезпечити сталу дислокацію відділів УПА на території Кам’янець-Подільської, Вінницької, Житомирської та Київської областей завершувались невдачею. Тому повстанці, що вели бойові дії у цих районах, були змушені час від часу відходити на захід і після короткого відпочинку знову повертатися у відведені їм оперативні ділянки.
Виснажлива боротьба націоналістичного підпілля та повстанської армії з совєтською владою спричинила відчутні втрати, гинули керівники та командири.
Націоналістичний рух для самозбереження й продовження боротьби був вимушений не втрачати динаміки, зокрема через реорганізацію. Чергова ротація відбулася наприкінці 1944 – на початку 1945 року, внаслідок чого Кам’янець-Подільщина відійшла до структури західноукраїнських земель, за винятком декількох північних районів (до шепетівських лісів), які залишилися у складі північно-східного краю, створеного на основі Генеральної округи. Крім того, до складу північно-східного краю входила Житомирська округа, на чолі якої стояв М. Мельник («Павло»). УПА-Південь також було реорганізовано та скорочено. Частину її відділів було передано до УПА-Північ та УПА-Захід. Основою південної групи було з’єднання «Холодний Яр» під командуванням С. Котика («Докса»).
Протягом осені й зими 1944-1945 рр. повстанці здійснили 12 рейдів на Наддніпрянщину, з них 2 великих із виходом до Дніпра біля Києва. Невеликі боївки діяли у лісах Сумщини й Чернігівщини та прикордонних до Заходу України областях. Згідно з неповним реєстром бойових дій УПА, протягом 1944-1946 рр. повстанські відділи здійснили 15 масштабних бойових операцій у Кам’янець-Подільській, Вінницькій, Житомирській, Київській, Черкаській та Полтавській областях, охопивши таким чином майже всю територію Правобережної України.
У другій половині 1945 року, після розформування (ліквідації) більшості великих підрозділів УПА на Волині-Поліссі, роль основної бойової сили поступово перейшла до Служби безпеки ОУН-р. Служба безпеки, як окрема структура націоналістичного руху, що невпинно перетворювалася на антисовєтське підпілля, стала певним бар’єром на шляху аґентурно-оперативної діяльності совєтських спецслужб. З літа 1945 р. внутрішньоорганізаційна діяльність Служби безпеки зосереджувалася на посиленні всіх структур «найпевнішими і найздібнішими кадрами» ОУН, «виробленні чуйності» кадрів до дій аґентури, вивченні методів роботи НКВД.
Після переходу націоналістичного руху до нових форм збройно-підпільної боротьби, наступного, 1946 року УПА на Волині-Поліссі була остаточно ліквідована. У процесі її ліквідації командири переходили на різні щаблі підпільної мережі, за вищими командирами залишалися функції керівників формальних структур УПА, а колишні начальники розпущених штабів опікувалися діяльністю військових референтур. Формальну роботу не припинили лише оперативно-персональні відділи штабів УПА-Північ та УПА-Південь і з’єднань ім. Хмельницького, «44» й «Холодний Яр».
Юрій Щур,
кандидат історичних наук,
керівник науково-
дослідницького проєкту “Повернута спадщина”.
