ЄДИНИЙ НАШ ПОРЯТУНОК — БОГ І РІДНА УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА
Євген Іванків
«Христос для волі нас визволив. Тож стійте в ній та не піддавайтеся знову в ярмо неволі!»
Ап. Павло, Гал.5;1
(«Гомін України»). — Україна знаходиться сьогодні справді в дуже критичній ситуації: головою держави став висланник Москви ВікторЯнукович, який тоталітарними засобами правління виразно прямує до ліквідації нашої державної суверенности і самостійности і створення колоніяльного стану повної залежности від Москви.
Україна, на жаль, не зуміла впродовж 19-річної незалежности зформувати повноправну, свідому, політично зрілу українську націю, яка стала б солідною підвалиною нашої державности.
Але найбільше завели наші надії наші українські Церкви. Українська держава дуже потребує єдиної Української ПравославноїЦеркви, яка визволила б нас з духовної неволі чужих, неприхильних нам Церков наших імперіялістичних сусідів та вилікувала б поранену душу українського народу. Але так не сталося! Українські ПравославніЦеркви ще й сьогодні не можуть поєднатися, надіються на поміч чужих церковних центрів, які нас не лише не поєднують, але ще більше порозділюють.
А вже найбільше розчарувала нас тепер Українська Греко-Католицька Церква Галичини, ця славна колись Церква Митрополита Андрея і Патріярха Йосифа, яка вже від половини 19 століття стала справжньою національною УкраїнськоюЦерквою, хоч діяла під чужими окупаціями, австрійською і польською, і наражена на великі спротиви, перешкоди і переслідування зі сторони польських римо-католиків. Але, незважаючи на всі ті труднощі, при Божій допомозі та завдяки ревній праці нашого ідейного, глибоко віруючого і патріотичного дууховенства, наша Церква перемогла всі ті ворожі наступи і врятувала не тільки себе, але і галицьку вітку українського народу від цілковитої духовної і національної загибелі.
Благородний вплив цієї Церкви поширився не лише в Галичині, але і перейшов її межі і причинився теж у великій мірі до національного відродження Наддніпрянщини, в якій царський уряд забороняв уживання української мови. Тому і Галичина одержала назву «П’ємонт України».
Жорстока московсько-комуністична неволя і вкінці цілковита ліквідація Української Греко-КатолицькоїЦеркви в 1946 році і заведення московського православ’я було важким ударом як для Української Греко-КатолицькоїЦеркви, так і цілого українського народу. Духовне поневолення було ще більше небезпечним від фізичного, бо між людьми почало ширитися баламутство, появлялися різні ложні ідеї. Багато наших людей почало ходити до польських костьолів і поступово латинщитися та польонізуватися. Загально поширювався неправильний погляд серед народу, що нашу Церкву зліквідовано тому, що вона була в єдності з Римським Апостольським Престолом, хоч це була велика неправда, бо і польська Римо-Католицька Церква, а також і інші Римо-Католицькі Церкви, що перебували під комуністичними режимами, могли свобідно діяти. Нашу Церкву зліквідовано тому, що вона була справжньою українською.
Але люди цього не розуміли і думали, що їх переслідували за католицьку віру. Іце привело до виникнення в Галичині якогось досі ще нечуваного суперкатолицизму і гострих конфліктів між греко-католиками і православними. Все це дуже вміло використовували поляки в Україні для скріплення своїх впливів та з великою шкодою для нас.
Але Бог має свої пляни. Прийшов розпад Совєтського Союзу і відродження Української держави. Настала добра нагода для нас звільнитися з усіх наслідків чужого поневолення, стати на власні ноги, бути собою, почати діяти як справжні вільні Божі діти, глибоко віруючі християни та ідейні, характерні, свідомі українці. Багато надій покладали ми тоді на відроджену, звільнену Українську Греко-Католицьку Церкву, Церкву Митрополита Андрея і Патріярха Йосифа, знану зі свого українського патріотизму, як багато добра зробила вона для українського народу колись, під чужими ворожими окупаціями, як багато більше може вона зробити нашому народові тепер і допомогти також і Українській Православній Церкві стати собою, тепер у власній Українській державі.
На жаль, так воно не сталося! Правдоподібно, на доручення Ватикану наша УГКЦ почала діяти тепер в дусі якогось виразно антиукраїнського католицького універсалізму, в якому немає вже місця для українських патріотичних ідей, для закликів до збереження і плекання української мови і культури, любови рідного українського народу, УкраїнськоїЦеркви, збереження української державної незалежности, а вже особливо заборонено священикам виголошувати в церквах патріотичні проповіді. Зате на наших синодальних нарадах часто появляються заклики до ближчої співпраці з поляками не лише в церковній ділянці, але теж політичній, суспільній і включати також і молодь, щоб таким способом змішати нас з поляками. Шкідливі, небезпечні наслідки такого антиукраїнського католицького «універсалізму» спостерігаємо вже всюди.
Ось недавно, ще під час «спільних» синодальних нарад греко-католицьких і римо-католицьких єпископів почали відправляти «спільні» Служби Божі з участю всіх єпископів: латинську Літургію в римо-католицькому костьолі, а візантійську у греко-католицькій церкві. Теоретично це має довести до створення єдиної католицькоїЦеркви «двох обрядів», а в дійсності цей процес завершиться повним злиттям нашої УГКЦ зРимо-Католицькою Церквою. Пригадаймо собі, що в жовтні 2007 року польський єпископ Мар’ян Бучек виразно заявив на веб-конференції, що наша Церква не є ніякою окремою помісною одиницею, є лише обрядовим варіянтом однієї католицької (тобто Римо-Католицької) Церкви в Україні.
Також недавно появилася в пресі стаття Любомира Белея з неприємними вістками про нашу церковну ситуацію на Закарпатті «Закарпатський казус sui juris — випадковий анахронізм чи знаряддя антиукраїнської політики?» («Гомін України», ч. 18. 11 травня 2010 року).
Ідеться про те, що Ватикан ще далі вважає нашу Закарпатську Церкву окремою Церквою sui juris, яка не підлягає проводові Української Греко-КатолицькоїЦеркви. Це не є щось випадкове, чи помилкове. Все це робиться пляново і доцільно, згідно з пріоритетами Ватиканської «остполітики», щоб нашу Церкву поділити та ослабити.Автор пише: «Ватикан таким чином або не визнає Закарпаття частиною України, або ж місцевих греко-католиків не вважає українцями. Tertium non datur». Іншим прикладом такої дискримінаційної,антиукраїнської політики Ватикану є наша церковна парадоксальна дійсність в таких католицьких країнах, як Італія, Еспанія іПортугалія. Багато українців приїхало туди на працю і вони бажають зорганізувати своє церковне життя, щоб мати свої Богослужби, святкувати свої свята, розвивати організаційну діяльність тощо. До них приїхав з України наш владика Преосвященний Діонісій Ляхович, щоб заопікуватися ними і створити наш український греко-католицький екзархат. Але Ватикан ніяк не хоче на це дозволити.Владика не може користуватися своїми правами. Наші люди підлягають римо-католицьким єпископам. Їм грозить релігійна і національна асиміляція. А Україні так дуже потрібно свідомих, розумних, підприємливих людей. АлеВатиканові це байдуже. Там пробують догодити Москві і польським римо-католицьким імперіялістам. Притчу про милосердного Самарянина цілковито зіґноровано.
А вже вершком не лише наших церковних аномалій і парадоксів, але і нашого національного пониження мають бути запляновані польськими церковниками врочисті святкування у Львові у 2012 році з участю папи з нагоди 600-ліття перенесення римо-католицької столиці з Галича до Львова.Ця історична подія відбувалася в жахливих для українців часах.
Після зайняття Галичини поляками почалися жорстокі переслідування українського народу і нашої українськоїЦеркви. Польська Римо-Католицька Церква почала діяти на українських землях не як справжня Христова Церква для освячування і вічного спасіння безсмертних людських душ, але допомагала польському урядові в духовному поневолюванні і винищуванні українського народу і нашої святоїЦеркви. Справжнє пекло на землі настало для українського народу після зайняття Галичини польським королем Казимиром 1340 року.Можна б писати цілі томи про всі ті злочини і страхіття. Тут наведемо тільки деякі події зі сторінок історії Української Церкви.
«В 1375 році були забрані маєтки української галицької митрополії і передані латинському митрополитові. 1379 року осаджено латинське єпископство в Перемишлі... 1412 року польський король Ягайло загарбав у Перемишлі українську катедру і подарував її латинським єпископам... Отже, на початку XV століття польська латинська митрополія в Україні була зформована... була створена з політичною метою: знищити духовну твердиню українського народу — його Церкву... Дальші пляни поляків полягали в тому, щоб через латинізацію спольонізувати український народ, анексувати українські землі та закріпити їх назавжди, як частину Польщі...» (підкреслення наше) — (О. КостьПанас, Історія УкраїнськоїЦеркви, Львів, 1992, ст. 44-46).
Цікаво також, що римо-католицький архиєпископ Мєчислав Мокшицкі повідомив про ці пляни врочистих святкувань 600-ліття перенесення єпископської столиці з Галича доЛьвова з участю папи під час IV робочої зустрічі всіх католицьких єпископів України, 11 римо-католицьких єпископів та 16 греко-католицьких. Дуже дивно, що наші владики ніяк не зареаґували на це повідомлення. А треба було сказати, що ця римо-католицька «митрополія» в Україні була створена незаконно внаслідок політичного поневолення, різних насильств і переслідувань. І ще 600-літня історія ніяк не узаконює цього акту і що український Львів ніяк не можна вважати якимсь головним польським римо-католицьким центром. І що тепер у вільній Українській державі ми є теж господарями в нашій українській Церкві, отже поляки є тільки гістьми і повинні поводитися як гості. І що папа повинен у першій мірі відвідати в Україні головну Українську Церкву, а не якусь фіктивну незаконну римо-католицьку т. зв. «митрополію» (бо в Римо-Католицькій Церкві нема, властиво, «митрополитів» і «митрополій»).
Серед усіх тих аномалій і дискримінаційних актів у нашому церковному житті ніяк не можемо мовчати, але треба голосно протестувати і домагатись справедливости. На жаль, наші владики мовчать і толерують це велике зло. Наша Церква щораз більше починає затрачувати свою індивідуальність, підметність самобутність, зате польська Римо-Католицька Церква починає щораз більше перебирати ініціятиву і провід в загальноцерковному житті.
Це створює велику небезпеку не лише для нашої Церкви, але також для нашої Держави і нашого українського народу, як справжньої зрілої нації. Тому і українські патріоти, які організують рух в обороні нашої Держави, повинні також стати в обороні рідної УкраїнськоїЦеркви.Бо без УкраїнськоїЦеркви не буде УкраїнськоїДержави.
Пригадаймо собі також слова св. Апостола Павла в Посланні доГалатів: «Христос для волі нас визволив.Тож стійте в ній та не піддавайтеся знову в ярмо неволі».
Працюймо і ми в цьому дусі, як вільні Божі Діти і свободолюбні українці, а Господь Бог нам допоможе у вільній Україні мати вільну Українську Церкву.
.jpg){kind=logo}
